Василь ОВСІЄНКО
Щирий мій приятель із часів неволі Микола Горбаль запросив мене на Тернопільщину, в село Летяче Заліщицького району, на відкриття в батьківській хаті музею-садиби “Галерея Богдана”. П’ять років життя поклав колишній музикант, колишній політв’язень, а згодом депутат Київради і Верховної Ради, на створення музею свого брата-художника. Відбудував хату, де сім’я осіла 1947 року після виселення з рідного Воловця на Лемківщині, яка волею Сталіна відійшла до Польщі. Прибудував додаткове приміщення, де й розмістилися дві зали з малюнками Богдана і третя зала, присвячена побратимам і посестрам Миколи — дисидентам.
Богдан був четвертою дитиною в сім’ї Андрія і Теклі Горбалів. Народився він 13 червня 1937 року. Піврічне немовля тяжко занедужало. Батько тоді був на заробітках в Америці. Мама кинулася до знахарів (які там лікарі в далеких лемківських селах!), хтось порадив поставити п’явки… Потім мама все життя бідкалася, що ті п’явки випили дитині кров. Скоро виявилося, що Богдан відстає в розвитку, мова його бідна. Коли молодший брат Микола пішов до школи і став приносити зошити й книжки, Богдан теж захотів учитися писати й малювати. Щоб дитина чимось бавилася, їй купували кольорові олівці, зошити, альбоми. Хлопець малював на печі — ця його “творча майстерня” збереглася. Теплої пори малював у дворі на призьбі. Його друзями були качки, кури, песик. Богдан грав на сопілочці якісь дивовижні, нетутешні мелодії, ходив довкола яблуньки і співав їй пісні з лише йому зрозумілими словами. Це сприймалося як дивацтво неповновартої дитини. Ті малюнки зазвичай ішли на розпалювання печі. Та одного разу мати показала малюнок батькові. Він побачив у ньому недобрий знак. За два місяці батько помирав. Уже безмовний гладив Богданові руку. Раптом Богдан ридма заридав і став цілувати батькову руку. За мить батькова душа відлетіла…
Микола вперше задумався про ці малюнки вже в неволі: оці натовпи покірних в’язнів на пересилках, оці потвори в шоломах із рогами і погонах, із якоюсь дивовижною зброєю — усе це було на братових малюнках! Але ж Богдан цього ніколи не бачив!
Ось багатотисячний натовп людей перед глухою стіною. Ось тьма людей перед безоднею. Ось безліч дрібненьких чоловічків тиснуться до церкви. Ось натовпові перекрили дорогу якісь залізні потвори, схожі на танки. Ну, танки Богдан міг побачити в кіно, яке часом крутили в клубі навпроти їхньої хати. Ось нагромадження якоїсь небаченої техніки з написами, схожими на літери і цифри. На однім малюнку зображено годинник зі стрілками, але цифри у Богдана довільні, свої. Він і їх сприймав як малюнки. Адже був неписьменний. Безліч малюнків із дивовижними тваринами. І в кожному — гармонія, чітка композиція, немає зайвих деталей. Кольори де скупі, а де яскраві.
Микола пригадує, як пізніше спостерігав за малюванням Богдана. Зазвичай художник розмічає полотно, спершу малює головну фігуру чи деталь, а потім другорядні. Богдан же міг розпочати з будь-якої точки. Наприклад, у правому горішньому кутку намалював лопату гостряком догори. Далі чоловіка, який тримає ту лопату. А потім десятки таких самих людей із лопатами шикуються в колону. Її оточує конвой. Отже, вся композиція вже була в нього в голові. Або ж його рукою водила рука Творця. Про щось схоже написав був Василь Стус 1984 року в одному з останніх листів із одиночної камери:
“Які добрі вірші (як літні дощі) мені спадають на голову — на самоті, без запису, без конкрецій, а так, як віщий дар (uberlieferung, як кажуть німці), як сяєво жар-птиці”. Оце воно — наближення до вищої сфери духа, до Творця! Це Він водив рукою Богдана.
Микола Горбаль після звільнення 1977 р. недовго побув біля матері й Богдана, бо поїхав до Києва, щоб працювати в правозахисній Українській Гельсінкській групі, за що в жовтні 1979-го був знову ув’язнений. З неволі писав матері, щоб зберігали Богданові малюнки. Просив, щоб прислали йому хоч кілька на далекий Урал, і я їх бачив у Миколи. Зі звільненням 23 вересня 1988 року він поринув у вир боротьби за незалежність. Тим часом мама слабнула, їй важко було доглядати Богдана. Тоді Товариство політв’язнів домоглося для депутата Київради помешкання в Києві, щоб мав куди забрати матір і брата. Та недовго мати пожила в міському теплі, а за нею 21 листопада 1998 року відійшов і Богдан. Дуже він був прив’язний до мами. Коли мама відійшла, Богдан перестав малювати. Микола мусив відвезти його до Летячого під опіку сестри Марії.
Тим часом Микола створив Благодійний фонд “Галерея Богдана” (код ЗКПО 25699923 р/р № 26005005146001 МФО ЗКПО 300142 в Укрінбанку м. Києва), організував 1996 року в своєму помешканні першу виставку малюнків Богдана, відтак декілька виставок у Києві, у США. Виставки дістали несподівано високі оцінки, з’явилася низка публікацій про них.
“Тут усе настільки довершене, що це — шедевр світового значення. Я бачив зібрання великих країн, вивчав сучасне мистецтво у зібранні Ватикану, але такої сили композиції не знаю”. (Нарціз Кочережко, художник, мистецтвознавець).
“Дивовижні складність і краса створених образів, надзвичайно високі художні якості його робіт розкривають рідкісне композиційне і колористичне обдаровання художника. Самобутнє мистецтво Богдана Горбаля практично не має аналогів. Назва цьому — “Феномен Богдана Горбаля”. (Ганна Заварова, професор, викладач Української академії мистецтв).
Журналістка Неля Даниленко зробила фільм про нетрадиційного художника. Тоді Микола вирішив створити музей свого брата. На це й пішла його депутатська пенсія.
У світі є чимало музеїв нетрадиційного мистецтва, яке називають Art Brut — “грубе мистецтво”. Цей термін запровадив французький художник Жан Дюбюффе. В Україні ж це, мабуть, перший такий музей, присвячений творчості душевно хворого непрофесіонала, який не зважав на конвенції живописної перспективи й умовні масштаби, не розрізняв реального і фантастичного, а творив, як Бог на душу покладе. Такі художники здебільшого малюють те, що бачать. Богдан же малював те, чого ніколи не бачив. Але він бачив далі, ніж ми, здорові. У брошурці “Феномен Богдана Горбаля”, виданій 2000 року, М. Горбаль пише, як йому за якусь хвилину-другу відпочинку привиділося, що Богдан на горішньому поверсі величезного будинку подерся по драбині, на якій не вистачає щаблів, угору та вгору — бо вгледів щось таке, чого Микола, який лізе за ним, не може побачити: “Відчуття, що він був завжди наді мною!”.
“Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне”. Ці слова з Першого послання апостола Павла до Коринтян, 1:27 є на стіні “Галереї Богдана”. І ще: “Блаженні вбогі духом, бо таких є Царство Небесне” (Євангеліє від Матвія, 5:3).
Господар садиби не сподівається, що до музею в далекому селі над Дністром ходитимуть натовпи відвідувачів. Туди прийдуть ті, кому це потрібно, хто розуміється на мистецтві.
Цього року 9 вересня на освячення й відкриття музею зібралися односельці та приїжджі. Чимало було лемків. Про “Галерею Богдана” розповідали їм місцеві школярики. Екскурсії вели Микола Горбаль і його син Андрій. Микола подякував численним своїм помічникам-односельцям, які працювали на будівництві музею-садиби.
Наступного дня, 10 вересня, у день народження Миколи Горбаля, з Борщева приїхали його учні. Це статечні чоловіки, яких Микола ще в 1960-х роках вчив музики та співу. Як вони співали цілий вечір на чотири голоси! Віртуальну версію музею створив його син Андрій (адреса сайта “Галерея Богдана”: bohdan. horbal.com).
Видано два буклети, дизайн яких, як і розписи садиби за малюнками Богдана Горбаля, розробила художниця Катерина Ткаченко.
Зала “Дисиденти” облаштована на горищі. Тут скомпоновано колективний портрет шістдесятників. На другій картині — українське жіноцтво, яке Людмила Семикіна одягнула у княжі та українські народні строї. На третьому — українські святі й великомученики. На четвертому — члени Української Гельсінкської групи, до якої мав честь належати й Микола Горбаль. Тут же стенд із родинних знімків Горбалів. На четвертій стіні — солідна бібліотека, в якій зібрано книжки про правозахисний і національно-визвольний рух, твори дисидентів. Окрема полиця — про Лемківщину — відірвану частину України, яка дала нам славну родину Горбалів.