Здавна козацьке село Петриківка славиться розмаїттям народних ремесел, зокрема малярством. Яскраві сюжети розмальованих хат, народних картинок, посуду відомі чи не у всьому світі. А днями в Петриківці на очах дипломатів із двадцяти країн Книга рекордів України зафіксувала справжнє диво: 120-метровий орнаментальний розпис на бетонному паркані! Над цим мистецьким творінням працювали 13 майстрів петриківського розпису. І виставка “Історія та сучасність Петриківського декоративного розпису”, яку організував Дніпропетровський національний історичний музей імені Д. Яворницького та Дніпропетровський художній музей, не залишила закордонну делегацію байдужою. Нагадаємо, що Петриківський розпис, можливо, отримає статус Всесвітньої нематеріальної цінності ЮНЕСКО. Це питання розглядатимуть протягом року.
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Олена Шестакова, хранитель колекції декоративного розпису, ікон і писанок Національного музею українського народного декоративного мистецтва, розповіла нам про унікальну колекцію “Петриківка”:
— Петриківський розпис — цікаве явище в народному мистецтві, в його орнаменті живе дух нашої країни. У петриківці втілене українське бароко. Наступного року плануємо зробити великий проект до сторіччя колекції Петриківського розпису нашого музею, — а це близько 1500 експонатів.
Перші розписи петриківців датовані 1913 роком. Це роботи Тетяни Пати, зібрані на початку століття Євгенією Евенбах, яка за дорученням Яворницького досліджувала розписи цього регіону на Дніпропетровщині. Народні розписи до ХХ століття майже не досліджувалися. До 90-річчя колекції ми зробили велику виставку, а зараз, через десять років, повертаємося до цієї теми, хочемо знову запросити петриківців, і порушити питання про стан і розвиток діяльності майстрів. Також плануємо зробити альбом петриківського розпису, бо, на жаль, сьогодні великого ґрунтовного видання немає.
Якщо розглядати “стару петриківку”, то це була кольорова пляма, а Тетяна Пата, Надія Білокінь, Ярина Пилипенко, які є фундаторами цього мистецтва, почали більше працювати мазком: з’явилася філігранність, графічність, ажурність в орнаментах. На початку ХХ століття у зубожілих селах ці розписи на стінах прикрашали оселі. Згодом майстри починають переносити настінний розпис на папір. Ці витвори продавали на ярмарках не тільки в Петриківці, а й в інших селах.
1926 року досліджувала це мистецтво Євгенія Берченко. Новий етап розвитку петриківського розпису — 1935—1936 роки, коли місцевий учитель Олександр Статива привіз групу майстрів до Києва на підготовку першої республіканської виставки. Тут, у Києві, працюючи з професіоналами, петриківські майстри вже інакше подивилися на цей орнамент. З’явилася ширша гама, малювали не тільки аніліновими фарбами (червоною, зеленою, синьою, розводячи їх на жовтку), а й іншими. Роботи стали вишуканішими.
Нині новому поколінню необхідно нагадати про такий творчий центр і дати можливість розвитку цьому виду мистецтва. Якщо Петриківський розпис отримає статус Всесвітньої нематеріальної цінності, це дасть можливість і нашим інвесторам, і уряду звернути увагу на унікальне мистецьке явище, аналогів якому немає у світі.