Павлина ДУНАЙ
Друга книжка прози Лілії Черен роман “Марта” (К.: Дуліби, 2014), як і попередня “Обійми сукуба” (К.: Дуліби, 2013) засвідчує сталу зосередженість авторки на екзистенційних проблемах людини, зокрема специфіці її поведінки в ситуаціях вибору. В останньому тексті до того ж — у дуже важливі в їх історичних наслідках і вельми неблагополучні для України часи. Бо сюжет роману розгортається переважно в Києві, як зазначає Лілія, впродовж 1918—1934 років. Себто, період національно визвольних змагань із невеликою ретроспекцією долі героїні в її дитинство — 10ті рр. ХХ ст., руїни й голоду початку 20х, короткотривалий і відносно благополучний час непу та початок знищувальних 30х. Така ретельна хронометризація романного часу з його особливими прикметами — соціальними, побутовими, психологічними — видає в авторці добре обізнаного історика, яким вона насправді й є. Недаремно так звана “історія повсякдення” постає, напевно, одним із повноправних героїв роману. Вона справді багата, насичена й для посвячених упізнавана — від багаторазово документально, мемуарно й художньо засвідчених особливостей голодного побуту Києва напровесні 20го року та початку 30х із прикметною для нього згорбленою постаттю професораінтелектуала над возиком дров та перебігом відповідних кожному з цих періодів інших подій, що так чи так зачіпають героїв роману, до характерних і виразно характеризуючих добу поетичних текстівепіграфів до окремих розділів з П. Тичини, Ю. Клена, О. Влизька. Себто історична фактура роману густа, духой хроновідповідна, і, як наслідок, сугестивна, — бо ж, як на мене, потужно впливає на емоційний лад самого тексту і його сприйняття читачем. У цьому сенсі роман “Марта” відчутно перегукується з чудовою мемуаристикою про цю добу в історії України (Віктора Петрова, Наталі ПолонськоїВасиленко, Софії Зерової, Клима Поліщука, Юрія Клена, Юрія Смолича, Докії Гуменної…), щоденниками С. Єфремова, а також, і можливо, насамперед, із тогочасною постреволюційною періодикою. Складається враження, що в окремих місцях присутні ледь не прямі (чи й прямі!) цитати з радянських газет або ж зі знакових текстів тогочасних так само знакових авторів (“Щоденників” С. Єфремова, “Дівчини з ведмедиком” В. Домонтовича, “Вальдшнепів” М. Хвильового…). Авторка “Марти” ніби грається в перегук із літературою 20х — на рівні сюжетів, ситуацій, образів, лексичних і стилістичних особливостей і, врешті, прихованих та прямих цитувань. Додають до відчуття історичної достеменності (ба й присутності в часі) і зноски, що зазвичай притаманні науковим текстам. Для прикладу, скажімо, побіжну згадку про фотографа Франца Мезера присторінковою приміткою Ліля Черен не лише документує присутність цього персонажа в тогочасному Києві, а й поглиблює художню перспективу тексту топографією київської теми в творчості О. Купріна, зокрема, повісті “Яма”. До того ж, як на мій погляд, зноски не обтяжують текст роману, а досить доречно документують чи ж пояснюють ті чи ті історичні й культурні явища, події й прикмети. Врешті, до них звикаєш і починаєш уже шукати. Проте згодом, захопившись стрімким розвитком сюжету, що за композиційною фактурою нагадує послідовно показані окремі фрагменти з фільму, які загалом творять панорамне й цікаве кіно, Ліля Черен, давши волю бурхливій фантазії, забуває про зноски. Однак промовисті ознаки повсякдення любовно й зі смаком виписує повсякчас. Словом, перше враження від “Марти” — перед читачем історично добре опертий інтелектуально й художньо багаторівневий текст, який вельми нагадує автентичну прозу 20х рр. ХХ ст.
Другим прикметним героєм роману постає образ самого Києва. Тогочасне місто з його впізнаваними з тих же історичних документів, спогадів чи переказів особливими (у авторки практично завжди інтелектуально маркованими) подіями чи місцями, такими, як “Книжковий склад А. Л. Соколовського” на розі Фундуклеївської й Хрещатика, приватна бібліотека Ідзіковського, палац генералгубернатора, педагогічний музей чи ж експозиція багаторазово завойовуваного Києва 1918—1919 років або ж славнозвісні Київські контракти, виступи у відповідних знакомитих місцях знаменитостей на кшталт Айсидори Дункан — усе це ті історично й культурно важливі й знакові локуси, що в паритеті з історією повсякдення творять особливий топос давньої української столиці, що, як знаємо, в 20ті рр. нею не була. У цьому сенсі Лілія (гадаю, цілком свідомо) відштовхується від естетичної позиції В. Підмогильного в його романі “Місто” (1928 р.), в якому Київ, на думку тогочасних критиків, скажімо, А. Ніковського, постав паритетним героєм художнього тексту. Остання прикмета ще раз викликає прямі асоціації з автентичною прозою 20х років.
Ну й нарешті щодо справді головних героїв роману. Як на мене, вони теж відчутно асоціюються з героями літератури 20х, однак є у них щось невловиме, що видає сучасного нам автора. Отож перед читачем упродовж тексту проходить ціле коло персонажів, які так чи так групуються довкола головної його героїні Марти. Вона — молоденька дівчина (чомусь у авторки “дівчинка”), яка за кілька років до подій національної революції приїхала з села до тітки в Київ, щоб допомагати їй у шитті та десь прилаштуватися самій. Лілія Черен ніби побіжно дає зрозуміти, що цим переїздом Марта вивільняє від зайвого рота й свою родину, що її радвлада визнає згодом (sic!) за куркульську і вишле в Сибір. У тексті навіть найменші периферійні сюжетні відгалуження, як, скажімо, названа, творячи тканину тексту, міцно тримаються художньої логіки й воднораз логіки історичної. З такого огляду роман нагадує суцільне шитво чи ж, даруйте, штопку (порівняння, мабуть, спровоковане фахом героїні), де кожна ниточка має свій вузлик, точку переплетення й розв’язання.
Тож у Києві Марта набирає досвіду й смаку у швацтві, мріє стати доброю модисткою. А ще завдяки дядькові набуває не систематичних, проте виразно національно орієнтованих знань, потягу до культури. При тому впадає в око, що від початку Марті властива людська порядність і якась суто жіноча мудрість, що визначатиме її поведінку в усіх художніх ситуаціях. А головне — вона заводить знайомства з молодими людьми (я б такий спосіб групування персонажів назвала “парадом кавалерів”), стосунки з якими й рухатимуть увесь сюжет роману. Втім, не тільки стосунки, а й історична логіка певних періодів романного часу, що визначала долю людей в залежності від сповідуваних ними ідей та принципів. Отож, користуючись термінологією Сартра, екзистенціальнофеноменологічна онтологія міжособистісних стосунків у романі має такий вигляд.
Одним із перших серед “кавалерів” виявляється Тиміш Лучицький — російський офіцер, що не просто йде на службу до гетьмана Скоропадського, а й, на противагу героям “Білої гвардії” М. Булгакова, переймається українськими цінностями. Саме йому судилося замкнути сюжет роману в так зване композиційне коло: з його чоловічої уваги й екзистенційних ціннісних настанов починається жіноче пробудження Марти і, судячи з усього, саме з ним стелитиметься її подальша життєва дорога після хепіендної зустрічі в Парижі 1934 року. Можливо, таке досить несподіване “випірнання” Тимоша в кінці роману (хоча, даруйте, в тексті все ж є натяк на таку можливість через так званий “список рекомендованої літератури”) продиктоване не лише потребою геть несподівано розв’язати сюжет. Гадаю, просто вакансія головного позитивного героя — чоловіка, якому випало бути більшменш ідеальним (Лілія не встигла грунтовно покопирсатися в особистісних цінностях Тимоша) залишилася вакантною. Утім, таке гіпотетичне продовження сюжету авторка віддає на відкуп читачам. Себто, закінчення роману має цілком відкриту творчу перспективу.
Тієї ж бурхливої революційної пори та відразу по ній Марта впадає в око ще кільком молодим чоловікам: переконаному більшовикові Івану, євреюмузиканту Іцику та німцю Герберту — колишньому воякові армії УНР, що перебуває на межі життя і смерті з огляду на щойно перенесений тиф і непевності свого становища за більшовиків. Утім, про Герберта трохи згодом. А от перші два персонажі вельми знакові з точки зору так званого історикопсихологічного антуражу роману. Так, Іван, безперечно, є доволі впізнаваним літературним героєм 20х років. Червоноармієць, ідейний більшовик, який думає й говорить лозунгами своєї партії, за логікою подій не випадково опиняється в ЧК. Однак те, що він там бачить і як чинить сам, так разюче відрізняється від того, про що він мріяв і за що боровся, і є таким страшним і нелюдяним, що герой починає гірко пити й урештірешт пускає собі кулю в лоб. За цим персонажем, безперечно, стоять герої, скажімо, М. Хвильового (редактор Карк, Анарх, Дмитро Карамазов) разом зі своїм автором включно. Правомірність такої алюзії, врешті, підтверджують і практично прямі цитати з його творів. Те саме можна сказати й про реальних історичних осіб, того таки М. Скрипника, на асоціацію з яким наштовхує читача авторка, змусивши свого героя перед самогубством згадати про річницю смерті останнього. Хіба що залишалося Івана зробити націоналкомуністом, і тоді історична правда образу торжествувала б цілковито. Бо, як на мене, ідейно переконаний більшовик не мав би бути схильним до самогубства від побаченого в ЧК. Адже, за твердженнями знавців психології, до яких авторка, ну напевно ж, так само належить (роман “Марта” тому доказ), екстремальні агресивні ситуації доволі часто пробуджують у людині звіра. Тому кривава вакханалія терору 30х не може сприйматися як така, що виникла геть на порожньому місці лише завдяки культивуванню ідеології насильства
Щодо Іцика — то це доволі схематичний персонаж, який несподівано з непевного в собі й страшенно переляканого, хоча й дуже талановитого музиканта перетворюється на людину вкрай непорядну в особистому житті й одіозного (хай тільки у сновидній проекції) оспівувача диктатора Сталіна. Втім, хтось може заперечити, нагадавши долю Павла Тичини. Так, справді, страх робить із людиною жахливі речі. Однак надто вже несподівані колізії долі Іцика, або ж просто авторці бракує часу й тексту для переконливої мотивації його психологічних метаморфоз. Так само несподівана й художньо непевна історія стосунків Іцика з Ліною. Втім, несподіваність і неординарність ситуацій була так само властива й для автентичної прози 20х. Тож якщо ми маємо справу з ретельною стилізацією (а я Лілію Черен у цьому таки, гадаю небезпідставно, підозрюю), то це один зі способів її досягнення.
У випадку ж Герберта йдеться, очевидно, про якусь особливу проекцією авторки. Бо ж персонаж від початку заповідався на позитивного — і з огляду його екзистенційної, і громадянської постави. Однак одруживши його в дуже екзотичний спосіб із Мартою (все ж, гадаю, опертий на буттєві реалії тогочасної історії повсякдення), Ліля Черен чомусь не захотіла провести цих героїв через еволюцію почуттів, властиву шляхетним душам та особливо актуальну в часи випробувань. Тим самим, як на мене, всупереч очікуванням, вона змусила не лише девальвувати образ Герберта, що поруч із Мартою мав би, на мою думку, стати центральним, а й відкрила нові, м’яко кажучи, не зовсім світлі екзистенційні прикмети своєї героїні.
Ну й, нарешті, Володимир. У попередній збірці оповідань Ліля Черен писала: “Кожна нова людина у нашому житті — це майже всесвіт нових можливостей… Як же відкрити себе?” У романі “Марта” це питання радше звучить: як не втратити себе? І особливо небезпечним для цілісності героїні виявився саме Володимир. Молодий доволі успішний непман без зайвих (і взагалі будьяких) комплексів, мамин пестунчик і гедоніст, він увійшов у життя Марти й, складається враження, паралізував його. Її воля, її потреби, її вчинки зосередилися лише на ньому — аж до цілковитої втрати себе.
Назагал треба сказати, що подані в романі як бліцісторії життєвих шляхів героїв із кола Марти, могли б обернутися цілими романами з відповідним назвами “Володимир”, “Герберт”, “Іцик”, претендуючи на своєрідну людську комедію чи пак, драму. Себто, я хочу сказати, що роман “Марта”, попри досить невеликий об’єм, звучить доволі поліфонічно, а ще більше має потенційних можливостей для багатоголосся.
Нарешті, щодо ложки дьогтю. Її складає насамперед недостатньо вичитана й відредагована мова роману. Попри те, що в тексті спостерігається виразна мовна стилізація до прози 30х років, яка, як відомо, містила доволі багато незвичних лексичних елементів та відзначалася стильовим екзотизмом чи й макаронічністю, все ж мовної культури хотілося б іншої, а редактора ретельнішого.
Утім, роман “Марта” справді дуже цікавий. Не даремно в оглядах минулорічних українських літературних новинок його відзначають як приємну несподіванку, а на саму Лілію Черен покладають добрі сподівання.