Забуті королівни Руси—України

Олександра РУШАЙШАЛАГІНОВА

Королівно, ясна панно,

стану вашому належить

Багряниця і корона, а не ся буденна                                                        одіж!

Леся Українка “Королівна”

Соціальний запит на рідну історію. В останні десятиліття поширилося таке цікаве явище, як “народна історія”. В комп’ютерній версії чи у друкованому слові небайдужі люди викладають своє бачення відомих фактів з власної історії, розшукують щось нове, цікаве. У їхній інтерпретації сухі події далекого минулого возвеличуються і набувають патріотичного забарвлення, а муміфіковані та препаровані вченими постаті державних діячів і полководців виростають до рівня билинних героїв. Цей процес відбувається і в Україні (особливо тема Трипілля), і в Росії, і в Білорусі. Таким чином люди отримують те, чого не спромоглась їм дати академічна наука: героїзацію своєї історії та її безперервність (або тяглість) із глибини віків до наших днів. Бо людям потрібна пожива для душі й серця, а не просто перелік припорошених пилом фактів. Але якщо призабуті цікаві факти всетаки є, то потрібно донести їх до загалу. Адже відомо, що неповна презентація явища спотворює картину минулого, а відсутність знання породжує фантазії.

Одне з таких шкідливих уявлень — нібито український народ нічого путнього не створив, мовляв “з Ївана не буде пана”. Як приклад — Україна довго не мала своєї держави. Чому так склалось? Адже якщо Господь поставив Україну на розпуттях велелюдних поміж Європою та Азією, то, напевне, призначив їй і певну високу місію? Спробуймо поглянути на деякі доленосні моменти з історії РусиУкраїни, що досі не дістали гідної інтерпретації.

Кров людська не водиця. Що буде, як із людини безперервно точити кров? Вона вичахне. Приблизно те саме трапилось із РуссюУкраїною в середні віки. Пояснимо свою думку. Сучасний історик Орест Субтельний писав: “Протягом тисячоліть Україна була тиглем таких могутніх політичних формувань, як скіфська, сарматська та Київська держави. Її люд — господар власної долі, справляв вплив, нерідко вирішальний, на життя сусідів. Цивілізації, що розвивалися на Україні, колись перебували на авансцені культурних і суспільноекономічних подій усієї Східної Європи. Проте згодом доля населення України вже вирішуватиметься у таких далеких столицях, як Варшава, Москва чи Відень. Національна еліта асимілюватиметься з культурою та політичними системами чужоземних володарів. Населення України, що не тільки перестало бути панівним, а й саме потрапило в неволю, тепер боротиметься й за політичне самовизначення, й за власне існування як окремої етнічної та національної спільності”.

Україна: світячи іншим, згоряю. Від Карпатських гір аж до Алтаю тягнеться безмежний степ: ДештиКипчак, Половецький степ, як називали його у давнину. По цій рівнині постійно напливали в Україну різноманітні племена скотарів, серед них сармати, гуни, булгари, авари, половці, печеніги, монголи й татари. У V ст. натиск степовиків спричинив потужний відток населення з України у Західну Європу, за Карпати. Це й було Велике переселення народів. “Козак від’їжджає, дівчинонька плаче, куди їдеш, козаче?” У результаті цього тектонічного руху утворилися нові держави південних слов’ян — Сербія, Хорватія, Чорногорія, Боснія, Герцеговина, мова й звичаї яких подібні до українських. Проте визнання України як прабатьківщини слов’ян гальмується вже багато десятиліть, якщо не століть, через політичні та престижні міркування.

Зауважимо, що у цей глобальний процес безперервного руху (російський учений Лев Гумільов назвав його спалахом пасіонарності) були втягнуті й інші народи. Київ пам’ятає, як урочищем Угорським (на Печерську, коло Парку Вічної слави) йшли угри шукати нову батьківщину (майбутня Угорщина). Переселялися булгари в майбутню Болгарію та остготи на захід, а ще раніше на півдні проминули аланироксолани шляхом до Іспанії та Франції, залишивши своїх родичів на Кавказі…

Отже, у V ст. трапився потужний відток населення з РусиУкраїни. Але й перед цим, ще за панування скіфів, а згодом і за часів Хазарського каганату, Русь щедро постачала гурти ставних білих рабів на невільницькі ринки Сходу і Заходу, що відбилося навіть на лексиці і стало заголовком вірша Лесі Українки: “Slavus sclavus” (слов’янинраб).

А що ж величної Слов’янщини сини,

Німої матері проречистії діти,

Між людьми чим прославились вони?

Чим похвалитись їм, з чого радіти?

Дивітеся: з них кожний як один,

Що світ би здержав на плечах здорових,

Міцний, як дуб кремезний, слов’янин

Покірно руки склав в кайданах паперових!

Після перемоги князя Святослава над Хазарським каганатом настав короткочасний розквіт Руси, але потім почалися напади польських королів Болєслава I Хороброго та Болєслава II Сміливого на Русь. Вони не раз грабували Київ та Україну і гнали людей у полон у Польщу. Якось поляки захопили в полон навіть дев’ять сестер Ярослава Мудрого, його мачуху Адель, та першу, маловідому дружину. Далі вихором закрутилися княжі міжусобиці, на смерть змагалися Київ і Чернігів, Мономаховичі та Ольговичі; згодом почалися грабіжницькі походи руських князів Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського на Київ і як фінал цього лиха — монголотатарська навала. Знову купи трупів, гурти полонених і в результаті пограбована й зруйнована держава Київська Русь. Життя перетекло на Північ у “Заліську Україну” — ВолодимироСуздальське князівство на витоках річок Оки та Волги (майбутня Росія), та на Захід у ГалицькоВолинське князівство. Про великий відток населення з Київської землі на Північ свідчить топоніміка: географічні назви повністю дублюють карту нашого Переяслівського князівства. Тут і центральне місто ПереславльЗалєсский, і річки Альта та Трубіж, р. (д)Нєпра і озеро Либідь. А якщо до цього згадати ще XX століття, то втрати населення України й матеріальних цінностей під час революції, воєн і голодомору, як відомо, були колосальні.

У музеї народного побуту в с. Пирогово під Києвом, в одній хаті висить середньовічна релігійна картина “Птиця пелікан годує пташенят кров’ю зі своїх грудей”. Це досить поширений сюжет з алегоричним змістом, який у світлі всього вищесказаного можна спроектувати і на РусьУкраїну. Оце і є відповідь на запитання, що буде з країною у результаті постійних кровопускань? Пограбування матеріальних скарбів і відтік або знищення людських ресурсів завдає державі нищівного удару.

Генеалогічні таблиці “Літопису Руського”. Продовжуючи тему про втрати матеріальних і людських ресурсів РусиУкраїни, розглянемо генеалогічні таблиці “Повісті врем’яних літ” або інакше “Літопису Руського”. З них видно, що уся тогочасна Європа брала наречених на Русі. Це було престижно. Царівнам давали віно: землі, скарби, людей. Найтісніші династичні зв’язки були з Польщею. Багато угорських королів, принців і принцес були одружені з руськими князівнами та князями. З чехами, візантійцями, англійцями, французами, німцями та скандинавами відсоток шлюбів був менший, аніж із поляками чи угорцями. Князя Ярослава Мудрого не випадково називали тестем усієї Європи. Його донька Анна стала королевою Франції, донька Єлизавета — королевою Норвегії. Третя донька АнастасіяАгмунда одружилась з угорським королем, а троє синів пошлюбили європейських принцес. Дружиною князя була шведська принцеса Інгігерда, дочка короля Олафа, причому одну з його сестер узяв за себе польський король, а іншу візантійський царевич.

Кохання через віки. Майбутній норвезький король Гаральд Сміливий був до нестями закоханий у юну дочку князя Ярослава Єлизавету. Він склав либонь першу в європейській ліриці тужливу любовну пісню, де сумлінно перераховував усі свої заслуги, але рефрен завжди був один: “та золотокоса дівчина з Русі мене не любить!”. Ця епопея тривала понад 10 років. Гаральд навіть встиг побувати на службі у Константинополі. Зрештою все скінчилося щасливо і закохані одужилися. Гаральд забрав молоду королеву до Норвегії, але невдовзі загинув, так що Єлизавета одружилася вдруге, цього разу з датським королем Свеном II Естрідсеном. Онуки короля Ерік II та Кнут узяли шлюб із доньками руського князя Мстислава Володимировича Малфріддю та Інгеборг, а правнук Вальдемар Великий узяв за дружину Софію, дочку Володимира Всеволодовича.

Шлюби з поляками. Особливо тісними були династичні зв’язки русичів з ляхами (поляками). У жилах їхніх володарів текла руська (українська) кров. Щоб не бути голослівними, наведемо приклади. Так, київський князь Святополк Окаянний був одружений із дочкою польського короля Болєслава Хороброго і не раз закликав тестя собі на допомогу. Сестру Ярослава Мудрого Предславу, яку Болєслав, захопивши Київ, зробив своєю наложницею, згодом видали заміж за польського короля Болєслава III Рудого. Другу сестру згодом видали за угорського принца Ласло Сара Лисого. Третю сестру Добронігу (Доброгнєву) Марію Ярослав видав за польського короля Казиміра I Відновителя. Їхній син Болєслав Сміливий (Щедрий) був одружений із руською князівною Вишеславою. Від цього шлюбу народився син, король Мєшко, що одружився з руською княжною Євдоксією. Молодят отруїв на бенкеті рідний дядько Владислав Герман, бажаючи посісти престол. За цей гріх Бог довго не давав йому дітей, але зрештою народився вимолений у Бога син, знаменитий войовник, король Болєслав Кривоустий (1085—1138), що одружився із Збиславою, донькою руського князя Святослава Ізяславича, а його дочка — з руським князем Ярославом Святополковичем.

Численне потомство короля Болєслава Кривоустого повністю поріднилось вз Руссю. Так, його донька одружилась вз Всеволодом Давидовичем; син, Болєслав Кучерявий (1120—1173) з Верхуславою, дочкою Всеволода Мстиславича; король Мєшко III Старий (1126—1202) з Євдоксією, донькою Ізяслава Мстиславича; дві доньки пошлюбили руських князів Ярослава Ізяславича та Мстислава Ізяславича; король Казимір II Справедливий (1138—1194) одружився з Оленою, дочкою Ростислава Мстиславича.

Онуки Болєслава Кривоустого — Болєслав Високий, Одон, Лєшко білий та Конрад I — всі взяли за дружини руських князівен: Звениславу, Вишеславу, Гремиславу та Агафію. А його внучки були одружені з руськими князями: Васильком Ярополковичем і Всеволодом Святославичем Чермним. Правнуки теж трималися давньої традиції. Так, Олена (1264) вийшла заміж за князя Василька Романовича; правнук Болєслав одружився з Настасією, дочкою Олександра Всеволодовича, другий правнук князь Земовит (1224—1262) з Переяславою, дочкою руського князя Данила Романовича. Ця традиція тривала і далі.

Разом із нареченими давали багате віно, куди входили й землі Руси, що згодом, і це важливо (!) послужило обгрунтуванням геополітичних претензій до РусиУкраїни з боку Польщі. Родзинка в тому, що здавна політичні стосунки між державами були обплутані такими складними династичними стосунками, що чужоземні королі діставали начебто моральне право боротися за свою спадщину. Так, у середині XIV ст. польський король Казимир підпорядкував собі всю Галичину і частину Волині. Землі Польської Корони (держави) відразу збільшилися наполовину.

Королева Сонька. У світлі вищесказаного тепер нікого не мусить дивувати той факт, що польська королівська династія Ягеллонів на витоках була на 3/4 русинська (українська)! Польський учений С. Бандке писав: “Усі Ягеллончики аж до СігізмундаАвгуста в Литві писали поруськи, привілеї й надання давали, і навіть поруськи часом краще, ніж попольськи вміли”. Королева Ядвіга (1371—1399) любила читати слов’янську Біблію та писання св. Отців. Король Казимір IV Ягеллон (1492) краще говорив русинською мовою ніж польською. У бібліотеці передостаннього Ягеллона, короля Сігізмунда було 33 книги руською мовою і лише одна — польською.

Чому так сталося? Почнемо ab ovo. Поперше, ще була жива давня традиція. В художній формі перипетії тих доленосних днів викладено у романі класика польської літератури Юзефа Ігнація Крашевського “Матір королів” (1882). У романі розповідається, як Владислав II Ягелло став родоначальником нової династії Ягеллонів у Польщі (руськолитовської по крові), що прийшла на зміну старій чеськопольській династії Пястів. Саме при Ягеллонах склалася ПольськоЛитовська держава (Річ Посполита), до складу якої входила Україна аж до визвольної війни Богдана Хмельницького. Письменник брав матеріал для твору з “Історії Польщі” Яна Длугоша. Вплив РусиУкраїни чітко простежується на династичному рівні. Головна героїня роману — “мати королів” з династії Ягеллонів Софія Гольшанська (1405—21.09.1461), гарна, розумна та освічена, за походженням була русинка, від народження православна. Її батьки — князь Андрій Іванович Гольшанський та княгиня Олександра Дмитрівна Друцька. Королева Сонька (автентичне), четверта дружина Владислава Ягелли, була на піввіку молодша за свого чоловіка. Шлюб відбувся взимку 1422 р., а коронація 12 лютого 1424 р. Овдовіла вона у 1434 р. Королева народила йому трьох синів, двоє з яких, Владислав III Варненчик і Казимір IV Ягеллончик, стали польськими королями. Вони поділили Річ Посполиту навпіл: старший успадкував Польську Корону (тобто державу), а молодшого обрали Великим князем литовським. Старший син, сміливий і гордий лицар, прожив недовге життя. Він загинув у бою з турками під м. Варною, за що дістав титул Варненчик. Турки зрубали йому шаблею голову.

Пам’ятником старопольської мови залишається “Біблія королеви Зоф’ї”, перекладена за її наказом із латини. Вона запровадила щонеділі проповіді у костьолах польською замість латини, щоб люди розуміли слово Боже і матеріально підтримувала бідних студентів. Щоб оцінити всю вагу зробленого, слід сказати, що у Європі Святе письмо ще сто років, аж до реформи Мартина Лютера (1534), було недоступне простим людям. Та, як виявилось, освічена русинкакоролева припала не всім до вподоби, оскільки у Вікіпедії Софію оголосили… неграмотною!

Батьком Ягелли (Ягайла) був великий князь литовський Ольгерд, матір’ю русинка. У католицькому хрещенні він дістав ім’я Владислав. Попри те, що король був загартований у боях старий лицар і ще й підступний політик (убивство рідного дядька Кейстута), часом обзивалася в нього поетична душа матерірусинки: він любив напровесні слухати солов’їв у весняному лісі, так що навіть це увійшло в приказку: “Словіки Ягелли”. Заслухавшись якось пташок, він сильно застудився, і це його згубило.

Історична підміна. Принагідно пояснимо читачам, у якій Литві відбувалися вказані події, дотичні до України. Бо більшість людей навіть не замислюються над цим питанням і щиро вважають середньовічну Литву географічно тотожною сучасній. Насправді це зовсім не так. Литва (Велике князівство Литовське) у середні віки це… сучасна Білорусь. До підміни поняття доклав рук російський цар Микола I. Активна ліквідація історичної Литви розпочалась після польського визвольного повстання 1830—31 рр. Тоді у Литви забрали головні атрибути її автономії: статут (конституцію) та історичний герб “Погоню”. Покінчили і з терміном “литовець”, який замінили на “білорус”. У документах категорично заборонили вживати сам термін “Литва”. Його замінили на “Західноруський край” або “Північнозахідний край”. Малоросів і литвинів, за визначенням імператриці Катерини II, позбавляли від “зайвої історичної пам’яті”. Паралельно у Прибалтиці існувала область Ліетува, яку складали чотири етнічні групи: аукштайти, курші, жмудь (жемайти), і земгола. Цю Ліетуву (інакше Жемайтію або Самогітію) і оголосили новою Литвою. Їхні родові герби “Ведмідь” і “Калюмни” (Стовпи Гедиміна) в наказовому порядку замінили на литовську “Погоню”. Ліетуві разом із назвою чужої держави віддали і всю її історію, князів і частину території. Що ж отримував цар у результаті такої підміни? Таким чином численні історичні війни Москви з Литвою (Білоруссю) перетворювалися не на війни зі спорідненим руським народом, а нібито з Прибалтикою, що виправдовувало агресора. Формування Білорусі в сучасних географічних рамках, як і жмайтської Ліетуви (Литви), довершив Сталін, коли у 1939 р. після приєднання Західної Білорусі віддав Летуві центральну культурну Віленську область Білорусі разом з м. Вільно. Сучасний білоруський дослідник М. Голденков пише: “Так из рук Москвы, к которой прибалты никогда не питали большой любви, жмудь и аукштайты получили сначала название страны, ее славную историю, геральдику, а затем еще и столицу! Летувинцы благодарить должны Москву, которая “лепила” Летуву из белорусских городов, земель и названий. Исконную Литву обокрали в последний раз, и обокрали весьма основательно, в 1945 г., когда к Польше отошла вся Белостокская область с частью Брестской”. (Михаил Голденков. Русь: другая история. Украина, Беларусь, Литва. — Минск, 2009. — С. 283).

“Домовина України”. Та повернімося до роду Гольшанських. Цікаво, що з роду королеви Софії походить і православна свята діва Іуліанія, княжна Ольшанська, чесні мощі якої й нині спочивають у печерах КиєвоПечерської Лаври. Чотири представники цього роду були поховані в Успенському соборі там же: князь Георгій, княгиня Марія, князь Володимир і князь Борис, їхній син. Атанасій Кальнофойський, український середньовічний письменник, у своїй книзі “Тератургіма, або дива” (Київ, 1638) зібрав був написи на надгробках та літературні епітафії фундаторів і донаторів (дарувальників) СвятоУспенського собору в Лаврі у Києві. Серед них епітафія княжні Ольшанській (переклад Валерія Шевчука):

“Святій Юліані Юр’ївні Домбровській, княжні Ольшанській, святим її мощам, яка мовчки чекає у церкві найсвятішої Діви Печерської суворого і справедливого вироку (на Страшному Суді) (…)

Юліанапомічниця, сильна в небі заступниця,

Олтар котрій посвятився, у побожність взолотився,

Тут цілющі хова кості, на хвороби бурливості,

Проти смерті та хвороби поміч є в труні, у тобі”.

Під час війни (1943), коли собор висадили у повітря, були знищені й надгробки православних руських (українських) князів, зокрема князя Острозький. Його володіння в середні віки за розмірами не поступалися середньому королівству Європи. Саме через це дім Острозьких, оборонців православної віри, за допомогою польських єзуїтів і було знищено. Разом із надгробками Лаври пішла в небуття і пам’ять про героїв і володарів УкраїниРуси. Не стало, за словами Тараса Шевченка, й “домовини України”, СвятоУспенського собору КиєвоПечерської лаври, кам’яного свідка колишньої слави.

П’ять десятків женихів та наречених. Можна замислитися, чому майже півсотні руських князів і князівен, що одружилися з іноземними королями та принцесами, не вплинули позитивно на політичну ситуацію навколо Київської Руси? Ніякої користі, крім династичних претензій на землі Руси, ці шлюби не принесли. Знову маємо лише втрати, цього разу еліт і скарбів.

При Ягеллонах склалася ПольськоЛитовська держава. Оскільки Україна входила як складова частина до Речі Посполитої, цікаво прослідкувати подальший розвиток нашої державності. Парадокс полягає у тому, що фактично руська (українська) по крові династія Ягеллонів творить державність іншої країни, хоча й слов’янської (Польщі), сповідуючи іншу віру, хоча й християнську (католицизм). Православні українські князівни приймали католицьку віру і відтоді вже вважались польками, угорками, чешками та німкенями. Відтоді вони дбали про свою нову батьківщину та про своїх дітей. А чи не так само вчинила славнозвісна Роксолана — Настя Лісовська? Адже її син став турецьким султаном Селімом, який навряд чи користувався в житті українською мовою. Існують і протилежні приклади, коли шведка Інгігерда, дружина Ярослава Мудрого, англійка Гіта, дружина Володимира Мономаха, половчанка Аепа, дружина Юрія Долгорукого чи німецька принцеса Софія Фредеріка АнгальтЦербтська (Катерина II) приймали віру, звичаї та життя у своїй новій батьківщині і вважали себе руськими. Напевне, ця традиція бере початок у часи родоплемінного ладу, коли молода дружина перебирала ім’я (згодом прізвище) свого чоловіка і відтоді належала до його родуплемені. Закони патріархального суспільства не змінилися й досі, оскільки в українському парламенті більшість становлять чоловіки. Було б добре створити у Києві Пантеон Слави з мистецькими статуями видатних українок із коронами на головах, подібний до будапештського. Можливо, щось зміниться на краще у цьому світі від жіночої любові. І тоді вже ніхто не посміє сказати, що “з Ївана не буде пана, а з Єви королеви”.

Share on Facebook