У фонді № 17 Центрального державного архівумузею літератури й мистецтва, що в “Софії Київській”, зберігається цупкий рудий паперовий конверт із написом: “Юрій Яновський, український радянський письменник”. Обережно дістаю звідти унікальний експонат — “фронтову” книжку “Вершники” Юрія Яновського. Тримаю трепетно й боязко, щоб не розсипалися її сторінки від мого читацького доторку. А зацікавило це видання харківського Держлітвидаву 1935 року своєю трагічною бойовою історією. Її засвідчує повійськовому небагатослівна, “засвічена” тривалістю зберігання, записка:
“Цю книгу знайдено мною 20 жовтня 1944 року на полі бою недалеко від німецького міста Ейдткунена (Східна Пруссія) у забитого бійця Червоної Армії Андрія Ткача, мешканця м. Миколаєва. М. Шестопал, гвардії капітан, працівник військової газети. Польова пошта 69 788”.
Хоч яку б сторінку “Вершників” відкрив, їх, разом із палітурками, “прошив” наскрізно смертельний слід двох ворожих куль. Ось на сторінці 30 читаю “поранений” текст із епізодом роздумів малого Данилка, який чекає смерті своєї сестрички Вусті:
“А як добре пахнуть мертві, коли їх покладуть на лаву, у віконце простягаються сонячні руки, прадід Данило прочитає книги — псалтиря, вогник над свічкою ворушиться, як бджола коло квітки, пахне мертв’яком і стружками сосни, можна сидіти в кутку і довгопредовго дивитися, що на лаві лежить чужий чоловік — жовтий, мов бог на іконі, а над ним літає його душа, і треба поглядати на склянку меду, що стоїть на покуті, з неї душа п’є мед і меду меншає, а душі так і не видко, — яка вона в того дядька була, як жайворон чи як ластівка, а мо’ метеликом чи й великим кусючим джмелем…”
Саме по цьому абзацу, ніби навмисне, завдали смертельної рани українському воїну. І чи літала його душа жайвороном чи ластівкою, метеликом чи джмелем, ніхто не дізнається. Але точно дізнаємося, що разом зі своєю зброєю в Андрія Ткача була в нагрудній кишені солдатської шинелі й особиста, духовна, з якою він переможно пройшов тисячі кілометрів — від рідного Миколаєва до східнопрусського Ейдткунена. Завдячуючи “Вершникам”, ім’я червоноармійця збереглося у пам’яті не лишень гвардії капітана М. Шестопала, а й у пам’яті поколінь.
А хто ж цей працівник військової газети, як зазначено в записці до врятованої книгивоїна? Про нього згадує і відомий письменникпубліцист Ілля Еренбург у книзі спогадів “Люди, годы, жизнь”, коли наводить уривок з фронтового листа, надісланого йому в “Красную звезду” капітаном Матвієм Шестопалом:
“У меня пропали жена, ребенок (говорю, как о вещи “пропали” — люди в оккупированных краях пропадают хуже вещей). Мою милую голубоглазую Украину распяли паскудные немцы. …Никогда я так не дрожал за судьбу своего отечества, как теперь. Только и слышишь, что отошли на новые рубежи, что враг теснит наши войска…
Когда мы кончим войну, помоем руки и сядем судить, кто что сделал для того, чтобы спасти страну, вспомним тех, кого нужно вспомнить и кого следует жестоко высечь за нерадивость или жульничество… Возможно, печать старалась учить общество на хороших примерах и получалось, что в нашей социальной жизни ни сучка, ни задоринки.
Дорого нам обходится эта дидактика! Сталин бьет в набат. Газеты не преминут сейчас же поднять шумиху, сделать из этого очередную кампанию. Успокоить себя и других прежде даже, чем кончится “историческая” кампания. Они ведь кричали: “Не забывайте мудрых исторических слов сверхгениальнейшего (это обязательно, хотя в этом меньше всего надобности) Сталина. Но наша граница на замке, ее надежно защищают верные часовые и т.д. … Это же самоубийство!..
В общем, многое мы делали плохо и за это сейчас отдуваемся. Я думаю, что не только мы немцам мозги вставим, но и некоторым нашим. Война нас многому научит…” (Илья Эренбург. Люди, годы, жизнь. Воспоминания в 3 томах. Том 2, Москва, Советский писатель, стр. 294—295).
Звісно, за певних обставин за такі публічні чесноти гвардії капітан міг “загриміти” й під військовий трибунал за “наклеп” і образу “сверхгениальнейшего”. Але можна припустити, що Матвій Михайлович Шестопал виборов собі право на таку принципову позицію, зустрічаючи смерть на кожному кроці… Спершу інтендантська служба на Калінінському та Сталінградському фронтах. Згодом — фронтовий кореспондент газети “Знамя Победы” 61ї стрілецької дивізії, що у складі 5ї гвардійської армії брала участь у боях на Сталінградському, Південному фронтах, форсувала Дніпро на Нікопольському плацдармі, визволяла Білорусію, вела запеклі битви у Східній Пруссії та Берлінській операції. Випускник філологічного факультету Київського держуніверситету ім. Тараса Шевченка 1941 року, був призваний в армію, не зміг навіть попрощатися зі своїми рідними в козацькому селі Мурзинці, що на Звенигородщині.
Ілля Еренбург зізнається, що не знає, чи живий автор того листа. Фронтова доля була прихильною до гвардії капітана, й він повертається в свою “голубоглазую Украину”. Під час повоєнної служби видасть не одне дослідження з фольклористики, працюючи у видавництві “Молодь”. Напише кандидатську дисертацію про український радянський фольклор за наукового керівництва Максима Рильського, з яким близько знався. У відзнятому за його сценарієм і режисурою кольоровому фільмі “Життя кличе” про Київський університет є епізод, коли Максим Тадейович зустрічається в одній з аудиторій з нами, студентамижурналістами і філологами.
Такі чесноти гвардії капітана йтимуть із ним через усе його мужнє й стражденне життя, коли вже наші рідні, внутрішні “німці”, намагалися вставити “мозги” йому, українському патріотові, не лише по духу, а й по визначних справах і напередодні шістдесятництва, і в подальші часи боротьби за відродження українства. Коли він працював деканом факультету журналістики КДУ імені Т. Шевченка в 1955—57 роках, через його “патріотичні” руки “пройшли” до журналістських висот Борис Олійник, В’ячеслав Чорновіл, Василь Симоненко, Степан Колесник, Вадим Пепа, Дмитро Степовик, Микола Сом, Микола Шудря, Віктор Полковенко та ще ціла китиця славних імен.
Ми мусимо нагадати, як у середині лютого 1963 року в Київському університеті відбувалася всеукраїнська конференція науковців із питань культури української мови. Директор Інституту мовознавства академік Іван Білодід на ній самовпевнено презентував свою теорію двомовності. Останнім на ній виступав доцент журфаку Матвій Шестопал. Ось що він говорив (цитую зі стенограми конференції):
“…З яких це пір і чого раптом українському народові випала така честь бути двомовною нацією. Я боюсь, що можна так далеко зайти в розумінні двомовності… Крім Радянського Союзу в соціалістичній системі є ще багато народів, зокрема, великий китайський народ. І ви знаєте, що коли, як кажуть, протягнути думку ад абсурдум, до безглуздя, то можна подумати, що колись настане такий час, що та чи інша нація стане тримовною. Мені здається, що в теорії двомовної нації є елемент політичного підлабузництва, яке принижує націю”.
Наукова зухвалість чи вистраждана правда? Патріотична відвага чи наукове подвижництво? Він був послідовний у такій позиції. На вшануванні Василя ЕлланаБлакитного 14 січня 1964 року в Київській консерваторії Матвій Михайлович у своєму слові наголошував і про тодішній стан духовного життя в Україні (цитую зі стенограми):
“…Я не повірю тому, хто говорить про інтернаціоналізм, а свого народу цурається. Такі люди не здатні любити ні себе, ні інших. На жаль, серед нас є чимало українців, національна свідомість яких перебуває на рівні клопа” (оплески).
Компартійна влада не пробачила такої позиції комуністуфронтовику. Вже наступного року його вигнали з партії, з факультету журналістики із забороною викладати у вишах історію зарубіжної преси, курс якої першим розробив в Україні. Але він продовжував боротися.
1976 року в нього та його рідних провели кілька містифікованих обшуків і, за його словами, “випадково” натрапили “на мій літературний архів, і, звичайно, конфіскували: рукописи, щоденники, листи, конспекти. Два мішки матеріалів (саме так: їх відвезено в мішках) — усе, чим я жив останні роки і що становило головний зміст мого усамітненого існування. Решту забрано по інших адресах. Жодного аркуша, жодного рядка не лишилося. Всю мою працю поглинули бездонні сейфи органів безпеки. Пограбували до нитки. Від подібного удару повісився б і паровоз…”
Помер напівзабутим у рік Чорнобильської катастрофи. Відроджуючи пам’ять про видатного педагога, літератора і публіциста, серед архівних видань його бібліотеки збереглася ще одна реліквія: “Земля батьків”, видання 1944 року. В ній видатний український письменник Юрія Яновський залишив вдячний дарчий напис:
“Дорогому т. М. Шестопалу на добру згадку і з подякою за книжку “Вершники” з поля бою”. 13 травня 1945 р. Київ.
Останніми роками учні Матвія Михайловича повернули з забуття мужню постать літературознавця, журналістапубліциста. Шестопалівські читання в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького, пам’ятні дошки в селі Мурзинці на Черкащині та барельєф в Інституті журналістики стали реальністю. Адже Великий учительпатріот знав, що надзвичайно “Важливо прокласти першу борозну. Іншим орати буде легше…”
На світлинах: ксерокопія бойових “Вершників”; подарункова книжка від Ю. Яновського.
Михайло СКОРИК,
студент факультету журналістики 1962—1978
м. Дніпропетровськ
P.S. Це не помилка в даті навчання, бо неодноразово позбавляли навчання за український буржуазний націоналізм і за публічний захист “Собору” Олеся Гончара.